- Ірино, ви стали ведучою нового шоу “Я не забуду” каналу “Дом”, розкажіть про цей проєкт.
Герої цього шоу – незламні українці, які пережили дуже страшні моменти під час повномасштабного вторгнення. Але вони знайшли сили боротися у вільній і незалежній Україні. Героєм першого випуску став японець Фумінорі Цучіко, який продав свій будинок і зі словами: “Моє місце зараз в Україні, я маю допомагати людям”, попрощався з доньками і переїхав до Харкова. Він пересувається громадським транспортом або і на тому заощаджує, аби купити зайву хлібину чи молоко тим, хто цього потребує. Про це треба розповідати і робити все, щоб люди памʼятали такі вчинки.
⁃ Більше року повномасштабної війни, як змінилося ваше життя? Чи переглянули свої цінності за цей непростий період?
Так, звісно, як і більшість українців. Я зрозуміла, наскільки важливо мати сім'ю і підтримувати одне одного. Звичайно, у війні немає кольорів, є лише чорне та біле, тому всі інші кольори просто розмилися. Зараз ми почали цінувати ще більше те, що мали.
Я зрозуміла, що мені дуже важливо, щоб мої діти були щасливі, щоб у них було дитинство, щоб я мала підтримку свого коханого чоловіка, щоб моя мама, мій брат були завжди поруч з нами, щоб ми трималися разом. Ми і тримаємося разом, і завдяки цьому я відчуваю себе ще в більшій безпеці.
⁃ Для дітей, як і для дорослих - війна це постійний стрес. Як переживаєте чи боретеся з ним? Наприклад, тривоги - ви вмикаєте сигнали оповіщення чи обмежуєтесь повідомленнями, щоб діти не чули їх?
У мене немає гучного звуку, адже я розумію, що це буде ще більший стрес для моїх дітей. Але я отримую сповіщення на годинник. До того ж, ми в Києві не так далеко від рупорів, які дають сигнали повітряної тривоги. Тому Дамир постійно чує їх, одразу переносить маленький столик у коридор, забирає Аврору, вони розташовуються за правилом “двох стін”, читають книжки, малюють, або бере свій ноутбук, куди я накачала багато мультиків, сідають і дивляться. Тож у мене маленький, але, на жаль, вже дуже дорослий син, який все усвідомлює і дуже серйозно до цього ставиться.
⁃ Дамир і Аврора наразі відвідують школу і садочок чи ви обрали домашнє навчання? Чому?
Вони відвідують заклади освіти, бо соціалізація дуже важлива. Я розумію, що моїм дітям потрібне спілкування з іншими дітьми.
Аврора ходить в садочок на півдня, адже я не хочу, щоб мою дитину будили у разі повітряних тривог під час обіднього сну і переводили в укриття. Їй подобається ходити в садок, розвиватися, спілкуватися. І я рада, що моя дитина навіть в умовах воєнного стану соціалізується і живе.
Дамирчик теж ходить у школу. Він дуже сумував за своїми однокласниками, за своїми друзями на гуртках. Він кайфує. Ми з чоловіком приділяємо максимум зусиль, щоб діти мали повноцінне життя.
- Мабуть, через питання соціалізації ви і не стали виїжджати з дітьми за кордон?
Я впевнена, якби ми виїхали, то моя Аврора забула б мого чоловіка, свого батька, адже їй всього 2 рочки, на початку війни навіть не було 2-х. У дітей короткотривала памʼять, а я не хотіла, щоб подібне було в нашій родині. Між ними така любов! Вона така щаслива, коли він приходить у садочок забирати її. Я усвідомлювала, що не хочу забирати це у неї.
- Цей непростий час якось вплинув на ваші стосунки з чоловіком?
Раніше я багато чого могла йому пробачити, а зараз не пробачаю і говорю йому про це прямо. Були моменти, коли ми розмовляли не на підвищених тонах, але на дуже серйозні теми, озвучили одне одному те, що нам не подобається, розібрали ці питання і вирішили їх. Раніше ми на це закривали очі, а зараз не закриваємо, натомість вирішуємо проблеми. Зараз важко жити з проблемами чи недомовками.
Він теж дуже змінився, зрозумів, настільки для нього важлива наша сімʼя, я, діти і їхній емоційний стан.
